Скандинавські діалоги

Сидимо в кафе на найвищому поверсі телевізійної вежі Стокгольма.

«Якщо ти про надмірну педантичність — комусь її сильно бракує», — відповідаю Ларсу, мало не перекрикуючи росіянок, які щойно зайшли споглядати місто зі 150-метрової висоти.

Ларс розповідає, що шведський соціалізм іноземці надто ідеалізують, а щоб купити в держави квартиру доведеться все одно півжиття працювати. Щоправда, кредит як на навчання, так і на житло у Швеції дають під мізерних 2%. «Працювати до скону, але в боргах, — типова практика для західних країн», — каже співрозмовник. Що ж, не беруся сперечатися.

«Тобі ніхто не хамить, власники вигулюють своїх собак з одноразовими пакетиками, а газони завжди доглянуті. У Стокгольмі розмірене й спокійне життя, тут повно туристів і емігрантів, на дорогах часто затори, а квартири — дорогі», — продовжує Ларс і хапає камеру, щоб зробити знімок пташки над Скансеном — першим у світі музеєм під відкритим небом. Професор продовжує: «Тут бракує драйву, тому доводиться у відпустку їхати в Нью-Йорк чи Париж».

З вигляду офіціанта, який голосно сказав кілька монотонних, взагалі незрозумілих мені слів, припускаю, що споглядання краєвидів час завершувати. «Дивись, а ним дуже дешево за ніч можна добратися до Естонії. Шведи так іноді роблять», — показує на паром між островами, ховаючи камеру в сумку.
Ще кілька десятків років тому шведи масово їздили в Норвегію — «по магазинах», а норвежці працювали офіціантами у барах Швеції. Після освоєння кількох нафтових родовищ у Північному морі й збільшення видобутку Норвегією газу, ситуація докорінно змінилася. Хоча економічно скандинавські країни випереджають деякі країни зі «Старої Європи», сьогодні все більше шведів на заробітки їздять саме в Норвегію й Данію, а заради економії грошей — по магазинах Прибалтики. Явище, ймовірно, не масове, але про нього, принаймні, чимало говорять.

Рахунок за два традиційні шведські напої немалий — у перерахунку на українські гроші — 400 гривень. Ларс виймає кілька пластикових карток і протягує золотисту офіціанту. «Готівкою у Швеції мало хто користується», — каже професор, коли востаннє дивимося на місто через величезні вікна.

З XVI століття королівський палац у Стокгольмі охороняє полк лейб-гвардії. Щодня опівдні відбувається урочиста зміна караулу, яка завжди привертає увагу туристів.

«Тебе не зупинить на дорозі даїшник і не проситиме копієчку замість штрафу. В Україні машину зі шведськими номерами сприймають, як мішок грошей на колесах. Раніше мене зупиняли на кожному посту ДАІ. У Швеції ти їздиш ідеальними дорогами, а якщо перевищиш швидкість — заплатиш штраф, рівний середній місячній зарплаті в Україні, але, скоріш за все, в тебе просто заберуть права», — дорогою в один із замків продовжує розповідати Ларс.

«Шкодою-універсалом» їдемо дивитися на Дроттнінгхольм — замок, де постійно живе королівська сім'я. Характерно, що саме «універсалів» на дорогах більшість, тоді як континентальні європейці надають перевагу «хетчбекам». Дороги тут — взагалі унікальна тема. За рівнем запобігання смертності Швеція — у п'ятірці лідерів, бо ще наприкінці 1990-х уряд запровадив програму Vision Zero. Ініціатори задумали організувати рух на дорогах так, аби помилка водія врешті не призвела до смертельного результату. Статистика не обманює, програма реально працює, а інші країни охоче переймають шведський досвід.

«Острів королеви» — дослівно назва замку шведською. Все — як і пасує пристойному комплексу для перебування там монархів: тут і своя церква, і оперний театр, і китайське селище, озеро й сади. Королівська сім'я у Швеції велика, а значна частина землі в країні й усі парки — у її власності. Тому поряд із справами державного значення і представницькими функціями члени королівської родини управляють маєтками і вирішують, чи віддавати і кому саме землі в користування.

Біля замку ми так і не зупинилися: після заходу сонця не пасує тривожити спокій монархів. Їдемо на ще один острів стокгольмського архіпелагу. Місто розкинулось аж на 14 островах.

«Йдемо, покажу, як ми живемо», — проводжаючи Ларса, говорить Стіна. Петтерсони живуть у великому двоповерховому будинку одразу на березі протоки. Поруч гестхауз, в якому сьогодні й зупинюся. Біля дерев'яного пірса, який видніється з-поміж очерету, пара каяків і лежаків для засмаги. «Щодня взимку на ковзанах ми з чоловіком катаємося до Гамла Стану», — каже Стіна, а завзяття в її словах вистачило б на цілу команду хокеїстів. До історичного центру Стокгольма, в чому переконаний навігатор, близько 10 км. «Це замість вранішнього купання і зарядки?» — здивовано питаю і важко уявляю собі українських пенсіонерів на ковзанах. Жінка ніби й не чує: «А тут у нас сауна, батут і поле для волейболу»...

На вечерю — свіжий салат, рис зі шматком лосося, келих Pripps і вечірня газета з фотографією Донбасу на першій шпальті. «Коли ж Росія від вас відстане?» — риторично запитує Юган, зітхає: «Вони і Фінляндії не давали спокою колись, але ж так і не отримали, що хотіли!»

Петтерсони кажуть, що добре знають українську ситуацію, але, як і більшість знайомих європейців, упевнені: Донбасу треба дати автономію. За розмовами про геополітику й туризм, США і Великобританію непомітно пройшли дві години. «Я вранці маю літак на північ. Ми зводимо невеликий будинок в Лапландії, щоб влітку могли кататися на лижах...» — не перестає дивувати позитивна Стіна, проводжаючи до гестхаусу, який в Україні могли б запросто переплутати з модною віллою.

Після кількох годин серед життєрадісних пенсіонерів сів працювати. Перед екраном ноутбука на світанку намагався згадати хоча б кількох знайомих мені людей в Україні, які у майже вісімдесят років катаються на ковзанах і лижах, щоранку плавають і бігають 10-кілометрові дистанції. Не згадав. В голові виникали образи літніх пар у Лондоні, Токіо, Мюнхені й Нью-Йорку. Хтось за чашкою кави в італійському кафе споглядав Дуомо, а хтось — легко досягає вершечка Тавер-брідж, щоб зробити серію знімків на свій сучасний фотоапарат...

Вранці Ларс підкинув мене в аеропорт, а перед тим Юган і Стіна непомітно запхали в рюкзак пакунок. Лише в Києві я виявив, що в коричневий папір вони завернули два бутерброди й апельсин. У літаку слухав у плеєрі пісні ABBA. До речі, в музей цих шведських музикантів, як і в музей Астрід Ліндгрен, за другий свій візит я так і не потрапив. Що ж, буде нагода навідатися в гості ще раз. І знову набратися позитиву і натхнення.