мандри
Міста дружніх голубів
і смачного винограду
Брашов, Сігішоара
Червоні дахи зі столітньої черепиці й вузькі вулички з потертою тисячами підошов бруківкою чимось дуже нагадують Прагу. Щоправда, тут немає діючого королівського (президентського) палацу, величенької річки і в Брашові вже точно не творили Кафка й Гашек. Середньовічне «серце Трансильванії» невипадково одне з найзатишніших європейських міст.
«Трансиванія починається у Брашові» – такий напис на бігборді видніється вже на в’їзді в місто.
За якихось 30 км звідси – Пояна Брашов, відомий гірськолижний курорт.
Ще ближче – Бран із замком Дракули, Ришнів, містечко Сіная із замками Пелеш і Пелишор.
Із порослої з усіх боків густим лісом гори Тимпа добре видно старе місто. Голівуд-стайл величезні букви BRASOV – орієнтир, який видно ще на в'їзді в місто.
На гору майже 1 км заввишки над рівнем моря можна дістатися пішки стежкою, що проходить заповідником. Або ж за кілька лей піднятися витягом.
Подейкують, що в румунських Карпатах мешкає 50% популяції ведмедів Європи. Місцеві гіди цілком серйозно попереджають, що зустріти ведмедя можна й стежкою нагору.
Заснований тевтонцями на початку ХІІІ ст., колонізований саксонцями, населений угорцями, німцями і євреями, Брашов має неповторний багатонаціональний вигляд. Завдяки локації і постійним зв'язкам з Молодовою і Валахією, середньовічне місто стрімко розвивається економічно і згодом стає центром усього регіону.
Брашов – не єдина назва міста. Ще досі на рекламних вивісках театральних п'єс чи історичних музеїв можна прочитати й інші назви: Браш (угорська), Стефанопулус (грецька), Кронштадт (німецька), Корона (латинська) і навіть повоєнна Орашул [місто] Сталін.
На типовому маршруті туристів, які зупиняються у місті хоча б на день, обов'язково є кілька визначних пам'яток: Біла й Чорна вежі, перша румунська школа, ворота, що відділяють старе місто від нового, одна з найвужчих вулиць у цілій Європі Страда Сфорії, музеї та церкви (Святих Миколая, Бартоломея).
Мені важко уявити, що відчував мешканець середньовічного міста, коли заходив у величезний готичний храм помолитися. Церква у ті часи мала колосальний вплив на життя людей, особливо містян, а величні собори з вражаючими скульптурами й вітражами в кілька людських зростів лише підкреслювали мізерність людини проти світу божественного. Будівництво готичних соборів, зазвичай, починалося ще за діда/прадіда і тривало десятиліттями.
Чорна Церква – влучний приклад таких масштабів. Почали будувати собор вкінці XIV ст. і закінчили майже через сто років. Найвища точка – 65 метрів, довжина – 89 метрів. На дзвінниці – шеститонний дзвін.
Католицьким храм, однак, був недовго: внаслідок Реформації більшість вірних стали лютеранами. Чорною церкву назвали після пожежі під час Великої турецької війни.
А ще на центральній площі міста навколо ратуші повно голубів. Деякі туристи підгодовують пташок, а деякі – просто невимовно тішаться їхньою непересічною компанією :).
Берні з Америки
Ще перед поїздкою в Румунію у Києві на Хрещатику звернув увагу на одного вуличного музику. Дядечко в кепці і майці в смужку грав The Doors, Led Zeppelin і ще всяку подібну олду. Іноземець, подумалось тоді. Репертуар, погодьтеся, сильно дисонує із тим, що виконують на вулицях українських міст. І ось за 1500 км від дому, в Трансильванському Брашові, біля кафешки, де ми саме споживали обід, цей же дядечко грав The Wall Pink Floyd! Бувають же такі співпадіння.
У Брашові ми з Марічкою побули недовго. Часу вистачило на променад, підйом на гору й оглядини міста. Після обіду помандрували далі на північ – до кольорової Сігішоари, де й заночували. Хтозна, можливо колись навідаємося сюди знову: непобаченими залишились чимало цікавих місць неподалік та й у самому місті.
Сігішоара
Містечко на пагорбі над річкою Тирнава-Маре зовсім мале. Мешканців тут вдвічі менше ніж у Коломиї на Прикарпатті. Тихі вулички, кольорові будинки, затишні кафешки і кнайпи, сувенірка з Дракулою в різних варіаціях –
це про Сігішоару.
це про Сігішоару.
Як і більшіть містечок в Трансильванії, Сігішоара доволі стара. Заснували місто у XIII столітті колоністи із Саксонії.
На годинникову 64-метрову вежу, збудовану 730 років тому, можна вилізти оглянути місто навіть зараз.
У XIV столітті Шесбург став вільним містом, а до XVI – був одним із провідних торгово-ремісничих центрів Східної Європи. Угорську назву Шегешвар місто отримало у 1435 році.
Вкінці 90-х минулого століття ціле старе місто з пам'ятками, що збереглись донині, визнали об'єктом Світової спадщини ЮНЕСКО. У XVII ст. тут відбулось одразу два природні потрясіння: землетрус і пожежа. Сігішоару за якихось сто років відбудували і зараз, гуляючи тими вуличками, ніби мандруєш середньовіччям.
У старих будинках сьогодні магазини, кнайпи, музеї і, звісно ж, готелі. З єдиного вікна нашого номера під самим дахом видно нижню частину міста. Такий собі візуальний бонус до і без того надзвичайних вражень від міста.
Тут можна сходити також в музей середньовічної зброї. Однак задоволення від прогулянок буде не менше, ніж від гармат чи обладунків. У фортеці 164 старовинних різнокольорових будинки з двориками та навіть маленькими городами і садами з виноградом.
У Сігішоарі народився найвідоміший з румунських князів Влад ІІІ Цепеш (Дракула). У жовтому будинку з вивіскою сьогодні ресторан і мінімузей. Кажуть, після вигнання з Волощини Дракул чеканив у місті власну монету.
У спекотний день радять поїсти морозива в хостелі неподалік.
У середньовіччі фортеця (верхнє місто) мала аж 14 веж, але до сьогодні збереглися лише 9. Сакси побудували 4-метрові стіни, але згодом, через руйнівні візити турків, їхню висоту збільшили втричі. У фортеці жили важливі ремісники, воїни, найзаможніші люди.
Годинникова Вежа – найважливіша споруда біля головного входу в фортецю.
Атмосфера у місті неймовірна особливо вночі, коли ледь освітлені жовті, зелені й червоні будинки здаються більшими, ніж є насправді. У чиємусь вікні відблискує свічка, в іншому – видно панянку, яка от-от засне біля купки сувенірів, які в цей час вже ніхто не купує. Хтось у кнайпах вузьких вулиць сидить за кухлем пива і розміреними розмовами про щось, нам невідоме. А ми з Марічкою общіпуємо ѓроно винограду, поцуплене в когось з-за паркану. Як діти, які щойно делікатно накапостили, бігаємо від ліхтаря до ліхтаря, аби господарі не помітили шкоду врожаю. Марічка, споживаючи вже другу порцію румунської "ізабели", безапеляційно заявляє: такого смачного винограду ще не їла. Невимовно дякуємо власникам і прямуємо під свій череп'яний дах кольорового будинку, який на кілька годин стане для нас домом.
Підпишіться
аби не пропустити більше цікавого
© 2016 Chili Pepper production
Варто глянути