гори

Село, яке не хоче стати
другим Буковелем

Високогірна Дземброня, Смотрицькі водоспади і гора Вухатий Камінь
Добратися до Дземброні непросто. Разом із кількома мостами залишки дороги «зійшли» ще влітку 2008-го, коли через повінь десятки сіл Прикарпаття залишилися без комунікацій. З того часу тут, здається, мало що змінилося. 8 кілометрів від «траси» Косів-Татарів доведеться їхати півгодини. Що, однак, не заважає місцевим на Нивах і «дев'ятках» ігнорувати природні обмеження швидкостей.
Зупинитися після насиченої поїздки Румунією у Дземброні ми з Марічкою вирішили невипадково. Тут, як ніде в українських Карпатах, можна ефективно відволіктись від міських приємностей. 4-зіркових готелей, як в Татарові, гірськолижних витягів, як в Буковелі, тут, ймовірно, ще деякий час не буде. Натомість є кілька магазинів, 300 мешканців, десятки хатин, розкиданих уздовж русла бурхливого Чорного Черемоша та на полонинах поблизу.
Дземброню називають найвисокогірнішим селом в Україні (але це не так) і подейкують, що Параджанов, Українка й Стефаник набиралися тут натхнення для створення своїх кіно- і літературних шедеврів.
Через слаборозвинену інфраструктуру багатих туристів тут мало. Притулок пропонують лише кілька приватних садиб і рафтинг-клуб.
У Дземброні починаються пішохідні маршрути на найвищий гірський хребет українських Карпат – Чорногірський. Про логістику й добирання в ці краї гарно написано на karpaty.ua. Незалежно від пори року й погоди за вікном, тут повно туристів із величезними рюкзаками, які на кілька днів йдуть мандрувати Чорногорою. За якихось 20 кілометрів, або один день мандрівки звідси "Білий слон" – збудована поляками у 1939-му обсерваторія на горі Піп-Іван.
Неподалік Дземброні вище села Бистрець – полонина Псарівка. Для туристів, чиї ноги лише спорадично торкаються гір, – гарна можливість розім'яти кістки у переддень мандрівки Чорногорою.
 
 
 
 
Дорога від села сюди займе 2-3 години.
 
 
 
 
 
 
 
 
Як часто буває, наші відпустки з подружжям Мізерних співпали в часі. Постійні компаньйони в гірських авантюрах Слава й Віка приїхали в Дземброню лише на кілька годин пізніше за нас із Марічкою. То ж розділяли решта три дні карпатської осені вже разом.
Від садиби господарів до верхнього котеджу "Біля річки" стрімкий підйом вузькою стежкою. Тут, у двоповерховому будиночку, ми й зупинилися. Ідеальне місце для заміського чілауту й нерафінованої романтики.
Після пекельної сауни й крижаного басейну ще кілька хвилин милуємося зорями. Через брак освітлення у горах вони, як ніде, яскраві.
 
 
 
 
Фото "на пам'ять" і йдемо спати. У планах на наступний день – дійти до Попа-Івана й подивитися як реконструюють обсерваторію.
 
 
 
 
Дзембронські водоспади
Через три години мандрівки з села, на маршруті до Вухатого Каменя, доходимо до потоку Мунчель. Повз Смотрицькі водоспади пройти неможливо – гірська річка на схилі однойменної гори просто перетинає стежку.
Сто метрів слизьким камінням вгору – і сміливо викреслюйте півгодини з графіка мандрівки на фотографування. Вище першого каскаду є ще другий – до якого ми чомусь не дійшли.
Вухатий Камінь
1864 м
Авантюристи й завзяті волоцюги іноді піднімаються на хребет через Смотрич. Маршрут хоча й коротший, однак легко не буде: схил тут значно крутіший.
 
 
 
 
І все одно – найскладніша частина маршруту на Чорногору – від водоспадів до Вухатого каменя. Перепад висоти тут понад 300 метрів. Густий ліс, який закінчився ще перед водоспадом, поступово змінився жерепом – низькими, по пояс, смереками. Що вище, то менше чорничних чагарників. Вузька стежка за черговим велетенським каменем переходить в широчезний гірський проспект.
 
 
 
 
 
 
 
 
На вершині Вухатого Каменя чудернацької форми скелі, за що гора й отримала назву. Звідси до Попа-Івана йти менше години (вершина на фото праворуч).
Через брак часу вирішуємо спускатися: затримка біля водоспаду далася взнаки.
Пані Ганна, господарка садиби, вже чекала нас зі смачною вечерею. Пан Юрій, вже трохи напідпитку, підтролював нас, мовляв, знав одразу, що до Попа ми не дійдемо. Як і в кожних порядних гуцулів у них своє господарство, а відтак все приготоване – "натурпродукт". Вся земля фамільна і з покоління в покоління переходить спадкоємцям. Пан Юрій – відомий на все село столяр, який власноруч зробив не один котедж зокрема і той, в якому зупинилися й ми. За вечерею поговорили про політику і майбутнє карпатських сіл. Власники садиби не хочуть інвестицій і проти "Буковелю-2", який ще 3 роки тому бізнесмени з Києва обіцяли тут збудувати. Кажуть, заради доброї дороги до Верховини, не готові міняти спокій та ідилію, як мені здається, найцікавішого в Україні села.
Ця частина Карпат ще не бачила сотень лижників, витягів і ратраків. Разом зі специфічною гостинністю і традиціями, які ще пам'ятають селяни, вражає навіть найбільших мізантропів і скептиків. Атмосфера тут особливо прекрасна.
Підпишіться, аби не пропустити ще більше цікавого з наших мандрівок
Читайте також