Японська «матриця»:
духовність і ментальність

Візитом десяти журналістів з європейських медіа (від України — «Дня») до Японії опікувалися працівники Foreign Press Center, організації, яка допомагає журналістам зі світових ЗМІ збирати відомості про Японію та інформувати світ. Основна мета програми — познайомитися із тим, як країна долає наслідки катастрофи березня минулого року. Цікаво, що організація співпрацює з МЗС, отже, всі ініціативи підтримуються державою, яка, природно, зацікавлена у створенні вигідного їй іміджу. Певне, саме таких підходів бракує нам. Зрештою, не лише організація, а й пересічні японці дуже відповідально ставляться до того, щоби в іноземців склалося саме правильне враження. Виважені й увічливі японці, здається, ніколи не скомпрометують свою країну. Ці риси є важливими передумовами успішності країни.

Своєю увагою журналістів не оминули урядовці та представники офіційних організацій, які розповідали про подолання минулорічної катастрофи та про виклики, що постали перед Японією. Серед основних — скорочення кількості населення та його старіння, реформування промислових структур, дефляція (зменшення кількості наявних в обігу паперових грошей), яка почалася із середини 1990-х, і глобальніші виклики — землетрус, аварія на АЕС, дорога єна та нестабільність фінансового ринку. У зв'язку з катастрофою, Японія також дещо втратила свою привабливість серед іноземних туристів. «Країну відвідують в основному туристи з Кореї, Китаю, Тайваню, США. Частка ж туристів зі Східної Європи — на рівні 2-3%», — сказав під час зустрічі Наойоші Ямада, віце-комісар Японської туристичної агенції. Очевидно, створення образу безпечної країни для туристів — ще одне нагальне завдання для уряду. Оптимізму японцям не бракує, так само як і ресурсів для подолання невдач, тому в сенсі викликів Японія здивувати зможе хіба що темпами їхнього подолання.

Вразило те, як вирішується в Японії проблема паління. Як і в більшості європейських та американських країн, де доводилося бувати, є спеціально відведені місця для цієї справи. Але, як завжди буває, знаходяться ті, хто ігнорує заборони. Японці досить демократично ставляться до курців, і не в усіх префектурах паління в громадських місцях заборонено. Написів на кшталт «паління шкодить вашим дітям», здається, цілком достатньо, аби пересічний японець не дозволяв собі робити це привселюдно. Поодинокі факти вчинків, які порушують правила, не вписуються в загальний контекст, у «фон країни», вони обов'язково матимуть резонанс у суспільстві, а найбільш суттєві стануть приводом для сотень рядків у пресі.

Раніше ніколи не замислювався, чому багато японців носять на обличчях маски. Виявляється, причин може бути декілька: пам'ять про вбивчу епідемію грипу на початку XX століття (внаслідок якої померло майже 400 тисяч японців), алергії, а також почуття відповідальності не лише за своє здоров'я, а й за здоров'я оточення. Останнє дуже показово, позаяк це свідчить про етичні норми суспільства, й, оскільки все починається з малого, одна з особливостей менталітету — шанобливе ставлення до інших.

Особливо мене вразило сумо. Нам пощастило стати свідками січневого Великого турніру в Рйогоку Кокугікан у Токіо. Це направду унікальний вид спорту насамперед тому, що для японців — це мало не культове слово. Для українців же воно особливе тим, що батько Тайхо, одного із найбільш відомих сумоїстів, був вихідцем із Харківщини. «Він справді талановитий сумоїст, кремезний, із довгими руками. Для нього бути чемпіоном означало не лише визнання, але насамперед велику відповідальність. Коли один сумоїст постійно перемагає — матчі здаються нудними, бо все одно відомо, хто переможе. У 1970-х люди купували квитки, аби побачити, як він програє. Цього не судилось, оскільки Тайхо пішов непереможним», — про сумоїста з українським корінням говорить британка Дорін Сіммонс, яка вже 38 років коментує матчі сумо для англомовної аудиторії.

Щороку в різних частинах Японії (Токіо, Осаці, Нагої, Фукуока на о. Кюсю) відбувається шість хонбашо — офіційних турнірів. Кожен зазвичай починається у другу неділю місяця й триває 15 днів. Відповідно до показників качі-коші (коли перемог більше ніж поразок) чи маке-коші (навпаки), сумоїст піднімається або опускається в рейтингу «банзуке».

Різниця в рангах, система підпорядкування — ознака традиційного японського суспільства. Найбільш показовими є ранжування та ієрархія в сумо. «Ти сам здобуваєш своє ім'я. Як і в японському суспільстві загалом, все залежить від твого місця в ньому, — каже пані Сіммонс. — Наприклад, Йонокучі — випускник підготовчої школи сумо, займається «брудною» роботою, аж до миття туалетів. Вони носять звичайне бавовняне або вовняне кімоно й дерев'яне взуття. У вищих за статусом сумоїстів життя вже інше. Наприклад, Джурйо можуть мати клуби прихильників, майстерно вишиті фартухи для парадів, кольоровий шовковий пояс для матчу, постійну зарплату тощо. Для подарунків сумоїст із титулом Макуноучі може використовувати бавовняну тканину з надрукованим на ній власним ім'ям. Комубуші, Секіваке, Озекі, Йокодзуна — найвищі ранги, які беруть участь у Великому турнірі сумо. Йокодзуна не може бути понижений «на посаді», але через негативні показники чи поразки публіка може змусити його «піти на пенсію».

Людина сама себе мотивує в досягненні цілей, в яких вона зацікавлена. Мені це нагадує систему довічного найму на великих японських підприємствах, коли один працівник поступово досягає вищих посад, відповідно — має більше преференцій та визнання. З одного боку — це гарантія стабільності, з іншого — колосальний досвід і розуміння особливостей того, чим займаються нижчі в суспільній ієрархії особи. А ще в японців колосально розвинене відчуття відповідальності за свою працю. Настільки, що уряд вводить санкції проти наднормового робочого дня.

Київ — Москва — Токіо — Ічіносекі — Матсушіма — Наторі — Сендай — Осака — Коясан — Юаса — Каінан — Токіо — Москва — Київ

Опубліковано в газеті "День" №28, (2012) 17 лютого 2012.