– А давай псіханемо і поїдемо автостопом на Балкани, – каже якось Марічка після вкотре невдалих пошуків квитків у Португалію. Бо, власне, на кінець квітня–початок травня хотіли проїхатися з Фаро в Порту із дводенною зупинкою в Лісабоні. Але купувати квитки за тиждень до мандрівки – справа невдячна: за ту ціну можна було б злітати в Нью-Йорк! Зазвичай моніторимо квитки на сайтах авіакомпаній, а також на агрегаторах. Серед більш-менш доступних опцій залишилася Греція (акція від МАУ в обидва боки за 100 доларів). Але й на неї ми не встигли. Перспектива стопити мене не сильно приваблювала, а єдиний дешевий переліт з Києва залишався у Будапешт. Тому можливість побачити кілька країн колишньої Югославії якось гармонійно лягла на карту планів на найближчий тиждень.

За якихось 10 хвилин біля стійки Avis в аеропорту Будапешта нам дали ключі від новенької сірої Opel Corsa. Оренда авто в Європі для європейців – справа буденна, але для тих, хто це робить нечасто, варто зважати на деякі нюанси: умови страховки (можна взяти машину дешевше, але доплатити, щоб зменшити відповідальність орендаря у випадку ДТП), сума депозиту, яку блокують на картці (майже всі компанії просять кредитку з ім'ям та прізвищем власника на ній), виїзд за кордон (одні дозволяють виїзд за межі шенгенської зони, інші – ні), кілометраж за день тощо. Словом, добре читайте умови і не буде сюрпризів.

По всій Угорщині повно термальних джерел, а біля них басейни, ресторани й кемпінги. Завдяки принадам природи, розвиненій інфраструктурі для рекреаційних виїздів, приправленими гострою національною кухнею, Угорщина – блаженний куток Європи. Ймовірно, саме тому влітку на курортах Хевіз, Балатонфюред, Залакарош чи Сечені у центрі Пешта тисячі іноземців. Типово – це британці на Vauxhall із такими білими довгими фургонами-причепами, німці – на Audi й Volkswagen без фургонів та й повно інших водолюбів. Зустріти на дорозі іноземців поважного віку, які прямують до таких кемпінгів – це відчайдушно плентатися позаду без жодної надії обігнати. Що гірше – безнадія, зазвичай, доповнюється новим альбомом Леді Гаги, який діджей на місцевому радіо чомусь вирішив прокрутити тричі. Щоправда, рекреаційний відпочинок на озерах і справді добра альтернатива спекотним Єгиптам і Туреччинам.

WizzAir прилетів у Будапешт близько 18:00, а тому в перший день вирішили їхати одразу на схід. За менш ніж 200 км чудового угорського автобану і вже після надзвичайного заходу сонця за правим вікном Опеля, зупинилися на ночівлю в Балатонбоглар – містечку прямо на березі найвідомішого в країні і найбільшого у Центральній Європі озера. Влітку тут людно, повно вітрильників й катамаранів, але сьогодні на Балатоні проходно. Окрім поодиноких качок і рибалок – нікого.

У Європі, за незначним винятком, дороги платні. Оплатити проїзд по автомагістралі можна за відрізок – в одних країнах, купити віньєтку – в інших. У Словенії на тиждень така коштує 15 євро і придбати її радять на найближчій заправці після перетину кордону. Чи можна не платити? Мабуть, можна, якщо об'їжджати селами й дорогами для автомобілів. Але така атракція, зокрема в Словенії, не виправдана та й навряд чи вийде врешті заощадити.

Однойменне озеро Блед надзвичайне. Тут і єдиний у країні острів з церквою, і гарний замок у романському стилі ХІ століття та й загалом за доброї погоди тут сміливо можна залишитися на день-два в готелі навпроти.

Насичено сині хмари пророкували невгамовний хлющ далі в горах, але перспективи побачити набільше озеро в Словенії – Бохінь – перемогли. Ще півгодини в зелених тунелях на захід і в самому серці національного парку "Триглав" – сіра перина густого туману й жодного туриста. Геть не те, про що пишуть у путівниках. Кажуть, неподалік є витяг, яким можна піднятися на гору поруч й оглянути все довкола. Але який сенс? Все, що вдасться розгледіти у вікні вагонетки – відображення трьох мокрих ненормальних мандрівників з України.

Після ситного обіду (а готують тут смачно) попрямували в столицю. На щастя, далі єдиним дискомфортом виявився лише заїзд на паркінг через тісну арку в пішохідній зоні центру Любляни. Його, до речі, можна обійти менш ніж за годину. Але за яку годину!

Чого лише вартий Люблянський Град на пагорбі із краєвидом усього міста. Затишна міська площа, ратуша часів, коли доблесні посіпаки Менглі-Гірея палили Київ, фонтан, собор, мости. Словом, гарне й затишне європейське місто, де хотілося б побути ще деньок.

У Словенію ми ще повернемося завтра, а сьогодні ввечері – морозиво, місцеве вино й променад Любляною.

Ідея заїхати на півдня в Італію спонтанна, але невипадкова. Зовсім поруч одна з найбільших печер світу. Стрімкий, понад 100-метровий, спуск вниз, разом із фотографуванням, займає близько 20 хвилин. Ще стільки ж – підйом вгору. Печера вражає не лише розмірами, але й різноманітністю фігур, які, мабуть, і в снах найпрогресивніших скульпторів – рідкість.

Цікаво, що серед відвідувачів – повно школярів, які наполегливо вслухаються в милозвучні італійські слова гіда, відголосок яких потужною луною відбивається від чудернацьких, освітлених стін.

Бути в Італії й не випити горня міцної кави, вважайте, що приїхати в Одесу й не сходити на море. На щастя, до колись Вільного міста Трієст добратися ще легше й швидше ніж скайбасом з вокзалу до Борисполя. Місто геть не подібне на Мілан чи Рим. Втім, і з Венецію у нього спільного – хіба що ціни в ресторанах.

Довкола площі палаци ХVIII-XIX століть (Муніципальний, Моделло, Стратті й Піттері). Посередині – фонтан чотирьох континентів зі скульптурою імператора Карла VI з австрійської династії Габсбургів, який надав місту статус порто-франко. У старому місті кілька великих церков, загалом у місті чимало музеїв, у які ми, щоправда, не втрапили.

Тісний графік й бажання побачити більше іноді перетворюють мандрівку на "галоп Європами". Але ж ми їхали в Трієст із чіткою метою – з'їсти пасту з морепродуктами й випити еспресо. У тихому ресторані з епатажними офіціантами перечекали черговий дощ і врешті знову збігали до пірсу за ще однією порцією селфі для наших мам. Кінцева точка в навігаторі на сьогодні – місто в Хорватії, але їхати туди знову через Словенію.

Міста на Адріатиці взагалі неймовірно чудові. Однак через брак часу до Копера та Ізоли, які вражали нас лише по фотографіях, ми теж не втрапили. Зате сповна скористалися нагодою походити безлюдними вуличками Пірана.

У квітні тут не сезон, а тому більшість барів і ресторанів просто зачинена. Блискуча від дощу бруківка, червоні облуплені дахи і море в хмарах – такими міста на узбережжі ми не збиралися побачити. Але навіть мокрі ноги не змогли зіпсувати враження від того міста. Все настільки гармонійно, що мимоволі виникає передчуття, що ось-ось той спокій набридне. Аби зберегти в голові жмут позитивних вражень і ще встигнути до ночі проїхати кордон з Хорватією –вирушаємо. Прикордонники тут, до речі, ставлять штампи при виїзді і в'їзді, а на автобані в Хорватії повно обмежень швидкості, довгі тунелі й височезні естакади.

У Пореч приїхали пізно ввечері, заселились в апартаменти, які винайняли заздалегідь на AirBnB і, наслухані про гостинність хорватів, пішли вечеряти. Якщо величезні порції місцевої кухні (рибне асорті) після активного дня ще сяк-так доїли, то стограмові компліменти від ресторану вже не осилили.

Вранішня купіль Данила в холоднезному морі передувала ще одному активному дню з оглядинами маленьких міст на узбережжі. Особливість в тому, що відстань між ними настільки мізерна, що за день можна об'їхати кілька.

Півострів Істрія колись заселяли античні греки, згодом римляни, тривалий час міста перебували під впливом Венеціанської республіки й Австрійської імперії. Незважаючи на часті візити германських племен у Середньовіччі, деякі античні пам'ятки збереглися й до сьогодні, а про австрійський й венеційський спадок годі й говорити. От, приміром, у Поречі будинки в центрі збудовані на фундаментах колись зруйнованих давньоримських споруд.

Залишки міського форуму, товсті мури, базиліка, кілька веж і площі – це про Пореч. Але ми так втішилися сонцю, яке щойно виглянуло, що мимоволі витратили на фотографування шторму добру половину виділеного на оглядини міста часу. Далі поїхали у кольоровий Ровінь – надзвичайне місто для романтики й веселості.

Кілька хвилин широкою стежкою вгору до собору святої Євфимії і як винагорода – захоплючий краєвид з пагорба. Дзвіниця церкви, до слова, найвища на цілому Істрійському півострові.

Серед вузьких вулиць у голові мимохіть будувався неквапливий маршрут нової мандрівки – усіма містечками на березі моря. Нижче Істрійського півострова – Далмація, історичний регіон, кінець якого аж у Чорногорії. Ось туди б! Адріатичне узбережжя Хорватії простягається на 1777 км, а загальна берегова лінія усіх островів – понад 4000 км. Певен, на той амбіційний план можна сміло витратити кілька місяців. Але чи варто? Тут затишно, гарно, недорого, однак маю сумнів, що через 5 днів споглядання скелі, острівки форми крапель й ті ж облуплені будинки не набриднуть, як той альбом на місцевому радіо в Угорщині.

Від Ровіня до Пули можна добратися двома дорогами: платною і селами. Відстань, як і час доїзду однакові – 40 км і 50 хвилин відповідно. Зовсім не з метою зекономити, а з нестримним бажанням бачити нове, ми, звісно ж, поїхали селами. Вони, до слова, досить охайні.

Основною пам'яткою, через яку ми наважилися зробити 200-кілометровий гак, був амфітеатр. Збудували його в І столітті після Різдва Христового – приблизно одночасно з Колізеєм у Римі. 130-метрова овальної форми споруда – один із шести найбільших амфітеатрів, які збереглися до наших днів. Подейкують, що він вміщував понад 20 тисяч глядачів, які, бажаючи хліба й видовищ, періодично споглядали бої гладіаторів і диких звірів. Амфітеатр і справді величезний, але годі й порівнювати його з Колізеєм. У тих краях чимало римських пам'яток, як і, зрештою, по всьому Середземномор'ю. Але мене колись найбільше вразили театри на півдні Анатолійського півострова (Туреччина), які за висотою щонайменше вдвічі поглинають амфітеатр в Пулі.

У Пулі чимало античних пам'яток – форум, кілька храмів і навіть тріумфальна арка. А в нас, спраглих й голодних, фастфуд-обід прямо на причалі.

Перед тим як поїдемо далі ще два слова про Пулу. Пам'ятаєте Василя Вишиваного – ерцгерцога династії Габсбургів, полковника Легіону Українських Січових Стрільців? Досить відома його фотографія у вишиванці й бушлаті. Так от, він народився в Пулі.

Можу побитися об заклад, що в містечко Бакар туристи заїжджають нечасто. Його й на карті не одразу знайдеш. А все тому, що за 10 кілометрів від нього Рієка (Фіуме) – найбільший порт у Хорватії. Саме сюди воліють їхати завзяті волоцюги: тут і барів повно, і пам'яток чимало. А от Бакар – це геть інше. Ідилічний спокій перебивають хіба що звуки електромоторів автобусів, які в Бакарі, здається, проїжджають раз в годину. Жодного готеля в місті немає, а зупинитися на ніч можна хіба що в апартаментах.

В одному з двох ресторанів одразу на березі, де ми, здається, були єдиними іноземцями, повечеряли. Хорватська кухня мала би приємно здивувати дотошних гурманів: супи, риба, м'ясо, а в додачу ще й літрові графини вина чи порції ракії, яка повалить з ніг і дужого легіня. Хорвати не скупі: якщо салат – то півкілограма, якщо рибне асорті – то півтора. Усі національні страви навряд чи назве сам офіціант, а тому навмисно тут їх не описуємо. Що безперечно варто спробувати – пршут. Це, якщо хочете, балканський хамон чи прошутто. Чайові ми залишали як і в будь-якій іншій країні – 5-15%. Тут, на відміну від Угорщини, вони не враховані в загальну суму в чеку.

Нам вдалося поєднати прогулянки містами з типовим хайкінгом, трекінгом і легким бекпекінгом. Українською це "піший турзим". Проклали маршрут через найвідоміший національний парк у Хорватії – "Плітвіцькі озера". Це майже 30 тисяч гектарів заповідної території. 16 карстових каскадно розташованих озер, 140 водоспадів і 20 печер. Дорога з морського узбережжя сюди непроста: доводиться переїжджати гори, тому гострі серпантини тут нерідкість. Сам парк величезний і потрапити в нього можна з двох входів. Ми приїхали до нижнього – Entrance #2. У парку є кілька промаркованих маршрутів: на 2, 4 і 6 годин. Частину дороги можна проїхати автобусом, частину між озерами – катером.

На облаштованих перилами вузеньких стежках повно іноземців. Іноді по кілька хвилин доводиться стояти в черзі, аби піднятися сходами на 3 метри вгору. Що далі від кафе й ресторанів туристів меншає. Поодинокі волоцюги все ж є, але в "салєвах" і "зенорсфейсах", з "дойтерами" на спинах і з трекінговими палицями в руках.

Після кількагодинних походеньок й споглядання принад хорватської природи ми поїхали далі. Зупинилися в селі всього лише 7 кілометрів на північ: після активного дня їхати до Загреба було б надто самовпевнено. У селах у будь-якій країні є свій колорит, геть відмінний від міської рутини, але тут він особливий насамперед через відкритість і гостинність місцевих мешканців. Будьте готові, що власниця маєтку постукає у двері ваших апартаментів із тацею в руках, на якій буде кілька порцій свіжоспеченого пирога і кухлі місцевих напоїв. А ввечері власник годинами розповідатиме про те, як воював з сербами за раптово повним столом. У той вечір ми дивилися як Кличко-молодший програв бій (вже другий поспіль), а вранці подалися до столиці.

У Загребі неможливо знудитись. Найбільше місто Хорватії трохи менше, ніж Львів, а центр фактично розділений на два: Верхнє і Нижнє міста. У першому, старому на пагорбі, є зокрема і відома церква св. Марка з різнокольоровою мозаїкою на даху, а в маєтках навколо площі урядові офіси. Вимощені бруківкою вулиці, затишні кафе і диваки в чудернацькому одягу, що закликають зайти в музеї, які, до слова, тут унікальні: ілюзій, полювання, неандертальця, грибів, технічний музей Тесли та інші. А от Музей розлучень чомусь відомий на весь світ: тут кожен може залишити історії своїх неавдалих стосунків.

Нижнє місто, сучасний центр, з великою площею бана Єлачича – місце зустрічі молоді, тусовок і дорогих магазинів. Архітектурно Загреб не сильно відрізняється від європейських міст, але за атмосферою він особливий. Найбільш виразно це можна відчути пішохідних вуличках, де повно кнайп і життя, здається, вирує цілодобово.

Після перетину хорватсько-угорського кордону на автобані аж до самого Будапешта жодного знаку обмеження швидкості. Себто, як і всюди на автомагістралях, можна їхати максимум 130 км/год, але тут жодного поворота. Ближче до угорської столиці дорога ширша, але й стає тісно – потік машин тут неймовірний.

Щоб якомога повніше описати Будапешт, не вистачить і сотні сторінок. Це місто я щиро зненавидів і відраза до нього тривала упродовж кількох разів, коли вимушено неодноразово доводилося чекати наступні рейси. Отак сидиш собі одного разу на острові Марѓіт, читаєш книжку, а навколо бігають стрункі угорки. Десь далеко справа видно шпилястий парламент, у брудних швидких водах Дунаю наввипередки мчать туристичні катери, а від легкого вітерця стає зябко. Ймовірно саме тоді я сприйняв місто по-новому. Будапешт прекрасний за будь-якої погоди і пори доби. Насправді величне й особливе місто.

У Будапешті запросто можна забути про час: звісивши ноги з кам'яного причалу, спостерігати як заходить сонце далеко позаду Будайської фортеці і королівського палацу, їсти вуличну їжу на площі навпроти базиліки св. Стефана, поїздити у старих вагонах жовтої лінії метрополітену – найстарішого метро в континентальній Європі, а після того всю ніч витанцьовувати в якомусь пабі.

Зрештою, по Будапешту можна просто годинами гуляти уздовж вузьких вулиць і широких проспектів, а ввечері з Рибальського бастіону дивитися на підсвічений жовтими ліхтарями парламент.

То була надзвичайна тижнева подорож. Ми проїхали понад 1700 кілометрів і побачили 4 країни. Сильний дощ на початку не завадив насиченим планам і ми втрапили у 90% запланованих локацій. Ми навіть почали планувати грандіозні пластові акції закордоном! Але що головне – вже накинули кільна нових маршрутів на літо/осінь.