Знаючи про відсутність небезпеки і головою розуміючи, що боятися тут, власне, нічого, все одно не полишає відчуття тривоги. Чи то даються взнаки мільйони разів прокручені кадри аварії та евакуації, чи дія радіації на психіку зовсім недооцінена (саме усвідомлення того, де ти перебуваєш, шкодить більше, ніж незначна доза опромінення), а розповіді про те, що в зоні можна нормально жити і відпочити від міського галасу, видаються дивними. Тут цікаво, спокійно, але провести в зоні більше часу, ніж передбачено програмою прес-туру, певно, можуть лише рафіновані соціопати.

Горезвісний 4-й блок видно здалеку. Спочатку виринає срібляста арка нового об'єкта укриття, а вже потім, маючи цей сліпучий орієнтир, легко впізнати і старий саркофаг із енергоблоком. Побачити його вперше — цікаво і страшно водночас, як труп. Дивні відчуття.

Здавалося б, — чи може змінитися сприйняття Чорнобильської катастрофи після того, як сам побачиш те місце? Може, тому що при згадці про Чорнобиль з пам'яті першими виринають чорно-білі фото зруйнованого реактора 1986 року, зроблені зі значної відстані, важко оцінити справжні розміри енергоблоку. Коли дивишся на нього зблизька, — не одразу помічаєш людей, які зараз займаються стабілізацією старого саркофага перед тим, як усе це радянське добро зі 180-ма тоннами мирного атому сховають від світу на 100 років. І ось, коли ти, зрештою, помічаєш робітників, — нарешті, усвідомлюєш, якою гігантською була та будівля, і яким потужним мав бути вибух, аби зруйнувати щось порівнянне за розмірами хіба з єгипетськими пірамідами. Тої миті думаєш і про зусилля сотень тисяч людей, котрі голіруч гасили те пекло, і про людиноненависницьку систему, яка наважилася приховувати правду.

До речі, про 180 тонн ядерного палива. Убивчий спадок країни рад мають заховати в отаких "сотах", що витримають падіння літака. По-простому – це могильник, і няньчитися з ним будуть ще правнуки тих, хто зараз в утробі. Величезні території Полісся дуже довго, а деякі й ніколи, не будуть придатні ні для чого, крім могильників.

Чорнобиль нагадує звичайне українське смт, хіба більш чисте і порожнє.

Тому охочі побачити шматочок законсервованого СРСР розчаруються. Однак, кілька деталей дають чітке уявлення про те, що навіть у прогресивній і ситій за радянськими мірками Прип'яті можна було дати дуба від нудьги. Розважати молодих енергетиків (середній вік мешканців міста на момент аварії становив 26 років) мали ось це колесо огляду і картинг, але не судилося.

Загалом же моторошні не так порожні багатоповерхівки, як сільські хати в зоні відчуження. Так, із Прип'яті евакуювали величезну кількість людей, які залишили у квартирах усе своє життя. Проте міська драма поступається сільській. Прип'яті було не так багато років, аби до неї можна було прикипіти і говорити про якесь "коріння". Натомість спустошені села зі старими українськими назвами, хати яких із появою зелені навесні вже майже не можливо розгледіти, видаються значно більшим лихом… Якщо самотність може бути матеріальною, то це вона і є. Сталін, який марив Україною без нас, пишався би цим досягненням.