Наша група англомовних туристів саме проходить повз гори особистих речей, відділеними від нас скляними рамами. У наступній кімнаті — взуття, в якому ще 75 років тому ходили жінки. Навпроти — тисячі шкіряних валіз із іменами власників, нашвидкуруч написаних білою фарбою.

«Щоденно 20 залізничних вагонів із коштовностями та вже колишніми речима в'язнів відправляли до Німеччини. Усе, що «не підійшло» — спалювали одразу в таборі. Склад із цінними речами – «Канада» – названий так на честь багатої, як тоді думалось, американської країни. Він був на місці, де в'язні сортували відібрані речі в тих, кого щойно привезли...», – чути поганеньку англійську в навушниках аудіогіда.

Навряд чи словами можна передати весь жах процедур, які тут застосовували здебільшого до євреїв, та й інших народностей, зокрема ромів, поляків і майже 15 тисяч радянських людей. До категорії «смертників» потрапляли діти, літні люди, з інвалідністю поранені та хворі.

Працювали тут в основному для розбудови табору, виконували також роботу для підприємств хімічної, металургійної та військової галузей. Щоправда, продуктивність такої праці була не надто висока: голод і постійна втома давалися взнаки. Люди часто вмирали на робочих місцях ще перед порцією смертельного газу. За приблизними оцінками, за роки існування Аушвіц-І, Аушвіц-ІІ-Біркенау та Аушвіц-ІІІ загинуло півтора мільйона людей. Це – за офіційними даними.

«Із трупів знімали коштовності та виривали золоті зуби. Потім — в крематорій», — без жодної тривоги в голосі продовжує екскурсовод.

Після окупації німцями Польщі на території військової частини в місті Освенцім створили концтабір. Саме ж місто перейменували в Аушвіц. Польське населення з прилеглих територій виселили, а коли військових бараків Аушвіца-І вже не вистачало, неподалік почали будувати Аушвіц-ІІ – власне концтабір, який нині асоціюємо з цим місцем.

З 1947 року тут діє музей, який внесено до Світової спадщини ЮНЕСКО. Щороку табір відвідує понад мільйон туристів. 2005 року ООН оголосила 27 січня Міжнародним днем пам'яті жертв Голокосту.

27 січня 1945 року Перший Український фронт Червоної армії звільнив концтабір.

Свою роботу фабрика смерті Аушвіц розпочала 14 червня 1940 року, коли до табору прибули 728 польських політичних в'язнів та 30 найжорстокіших кримінальних злочинців-німців, яких призначали старшими наглядачами (капо). Спочатку табір планували використовувати як знаряддя терору та знищення поляків, але з часом гітлерівці почали направляти сюди людей (переважно євреїв та ромів) з усіх кінців Європи. Деяким в'язням доводилося долати шлях 2400 км, щоб приїхати у Аушвіц. Нацисти переконували людей, що їх просто переселяють на схід, тому з собою потрібно взяти найцінніші речі для облаштування на новому місці. Грецьким та угорським євреям нацисти навіть продавали неіснуючі ділянки землі на сході. Виручені кошти та цінні речі спрямовували на потреби СС, вермахту та громадськості. Для збагачення гітлерівці не гидували використовувати людські рештки: волосся, золоті зуби та попіл спалених тіл, який використовувався як добриво. Звільняючи Аушвіц, Червона Армія знайшла на складах табору 7000 кг волосся, яке нацисти використовували у текстильній промисловості.

«Ті, хто не втрапив до груп «смертників» (яких одразу відправляли в крематорій), робітників та жінок для праці в «Канаді», відправляли на «медичні експерименти». Йозеф Менгеле, відомий також як «Доктор Смерть» чи «ангел смерті», — головний лікар табору в рамках генетичних та антропологічних дослідів проводив експерименти на людях, зокрема дітях-близнюках і дітях з фізичними вадами...» — так само спокійно говорить пані екскурсовод.

Менгеле, який після війни втік до Бразилії і помер непокараним 1979-го, в ім'я медичних досягнень Третього Райху тестував лікарські препарати, проводив експерименти з наркотиками, робив операції з пересадки шкіри, стерилізував рентгеном кількасот жінок щоденно.

В'язням, незалежно від віку, робили татуювання у вигляді трикутника і букви для позначення країни. Нашивки на одяг – ознака приналежності до груп в'язнів.

Більшість в'язнів Аушвіцу помирали, але й були й ті, хто вижив чи втік. Одна жінка, коли перейшла поріг табору, важила 75 кг, схудла до 25 кг, але їй вдалося вибратися. Лише 200 людей із понад 800 втекло, решту – застрелили.

Типовий щоденний раціон — суп, півхлібини і чай. Дерев'яні черевики, що не давали змоги нормально пересуватися, комплект одягу, який стерилізували один раз на місяць, щури, п'ять годин сну, карцер 90х90 см., куди вміщалися чотири людини, стіна смерті, де щодня розстріляли людей.

Серед в'язнів, до речі, були також німці. Якщо лише етнічної приналежності було достатньо для ув'язнення євреїв чи ромів, то етнічні німці потрапляли сюди через політичні, релігійні переконання чи через сексуальну орієнтацію. Декого відправляли в табір для «перевиховання» на кілька місяців, однак до закінчення строку доживала лише невелика кількість.

Відомо, що в таборі було чимало українців. Найбільше шансів сюди втрапити було в активістів з політичним бекграундом, а також радянських військовополонених. Наприклад, члени ОУН, рідні брати Степана Бандери Олександр та Василь загинули в Аушвіці-І. Після проголошення 30 червня 1941 року Акту відновлення Української Держави чимало діячів Організації українських націоналістів, зокрема Лев Ребет і Степан Ленкавський, теж потрапили сюди. Загалом же «політичних» українців-оунівців в Аушвіці в різний час було близько 200, ще кількасот стали в'язнями інших німецьких концтаборів.

У крематорії упродовж 40 хвилин при температурі дві тисячі градусів одночасно могли спалювати до 700 осіб.

Символічно, але коменданта «тюрми» Рудольфа Хьосса після Варшавсього трибуналу 1947 року повісили поруч на спеціально сконструйованій для такої оказії шибениці. «Передусім ми повинні слухати фюрера, а не філософствувати», — на процесі проти себе у квітні говорив Гесс. Жахливо усвідомлювати, скільки лиха й досі від фанатизму ідеологічних збоченців. За свідченнями під час трибуналу того ж оберштурмбаннфюрера СС, у таборовому комплексі Аушвіцу знищено 2,5 млн людей.

«Зараз ми поїдемо в Біркенау. Там ви зможете побачити значно більше», — втретє переслуховую запис екскурсії з диктофона й розумію, що масштаби «більше» тоді я недооцінив. Кількасот дірявих бараків із нарами, на яких могли спати до десяти в'язнів, чотири газові камери й чотири крематорії, 46 печей палили безперервно й щоденно по вісім тисяч тіл...

Головні ворота Біркенау. Кількість жертв цього табору — понад мільйон. Будівництво бараків тут почалося 1941 року. Через ці ворота аж до 1945-го кілька товарняків щодня привозили нових в'язнів.

Аушвіц — лише один із великої мережі концтаборів нацистської Німеччини. Однак, масштаби знищень людей тут неабияк шокують. Для порівняння: в таборі Дахау було закатовано 60 тисяч людей, Бухенвальді — 70 тисяч, Майданеку — 300 тисяч, Треблінці — 800 тисяч

Офіційно відвідини музею безкоштовні. Однак доведеться заплатити за послуги гіда, який упродовж чотирьох годин вестиме екскурсію. Польською — 25 злотих, іншими мовами — від 40 злотих ($10).

Санітарний барак. Гігієнічні процедури здійснювали одразу кілька десятків в'язнів.

Ув'язненим дозволялося користуватися туалетом двічі на добу. На використання туалету давали не більше тридцяти секунд, як і на гігієнічні процедури.

До 1943 року в таборі сформувалася група опору, яка допомогла деяким ув'язненим втекти, а в жовтні 1944 року група ув'язнених із «зондеркоманди» зруйнувала крематорій IV. У зв'язку з наближенням радянських військ адміністрація Аушвіца почала евакуацію в'язнів на захід.

Понад 58 тисяч уцілілих до цього часу ув'язнених були вивезені до кінця січня 1945 року.

У січні 1945-го радянські (українські) солдати знайшли в Аушвіці близько 7,5 тис. в'язнів, яких не встигли вивезти.

Тут знайшли мільйон чоловічих і жіночих костюмів, понад 40 тисяч пар взуття, тисячі дрібних речей.

Немає жодного виправдання знищенню мільйонів, так само як і вбивству однієї людини. Але що гірше – після одного пекла, прийшло інше, зі своїми правилами непристойної гри. "Звільнення" із сотнями тисяч жертв, катуванням інтелігенції, Сибіром та іншими пустощами, із наслідками яких Україна зокрема і досі бореться. Як зарадити?